КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА ТА КУЛЬТ ПРЕДКІВ

Категорія: Історичний календар. Обрядовість Створено: П'ятниця, 25 травня 2018, 13:55

Повсюдно на Україні суботу, що передує Зеленій Неділі називають клечальною. У приготуванні до її святкування брала участь уся родина. Господиня та доньки мили вранці лави, стіл, піл, чепурили піч і комин, підбілювали зовні стіни, підводили глиною призьбу. Застеляли чистою скатертиною стіл, чистим рядном піл, розвішували на кілках по стінах, над вікнами та образами нові рушники.

Напередодні свята, до схід сонця у клечальну суботу дівчата і молодиці йшли рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, гав’яр, яким щедро умаювали вікна хати та встеляли долівку. Господар з старшими синами їхав до лісу рубати клечання.

Українські селяни вірили, що в клечанні ховаються душі померлих родичів, які в ці дні перевідують свою рідню. А тому не замаювати оселю вважалося великим гріхом. Найкраще оберігали від злих сил клен, липа, в’яз, ясен. Клечання повинно було сприяти родючості, урожайності, та разом з тим виконувати функцію оберегу, відлякування нечистої сили від двору, хати, худоби, поля. Тому подвір’я, господарські будівлі, стріхи хат, повіток, ворота, вікна, божницю з іконами й прикрашали зеленими гілками клена, липи, в’яза, ясеня, дуба, берези тощо. Поряд з клечанням раніше у селах Переяславщини і в самому місті долівки хат щедро встеляли гав’яром, ставили його на вікна разом з любистком або м’ятою. В селах Правобережжя долівку встеляли пахучою травою – чебрецем, любистком, канупером, а образи, вікна, сволоки прикрашали квітами.

Особливе значення у звичаєвій традиції свята мала осика, уявлення про яку дуже суперечливе. З одного боку за нею закріпилася слава нечистого, проклятого дерева, адже за повір’ям на ньому повісився Іуда Іскаріот, а з іншого – це дерево має неабияку силу проти відьом, упирів і всякої нечисті. Тому й знахарське використання осики є різноманітним – особливо тієї, яка стояла в клечанні. В нашій місцевості якраз слід виділити клечання з осики: його ставляли на воротах, по кутках загороди, на господарські будівлі, закопували перед порогом, вважали, що це захистить корів та телят від відьми.

Зілля, зібране напередодні Зеленої Неділі і використане як клечання вважали цілющим. По завершенню свят його затикали у стріху, за сволок (від удару блискавки), протягом року його заварювали й пили, мили ним голову, купали в ньому дітей, хворих.

Наші предки Зелений тиждень вважали періодом енергетично сильним, коли не тільки добрі пращури могли допомогти у справах, а й темні сили нашкодити. Від останніх прагнули вберегтися за допомогою оберегів та різних упереджувальних дій. Наприклад, передбачливі господині в Клечальну суботу виймали із терниць дерев’яні мечики, якими терли коноплі, бо вірили, що відьми можуть вкрасти їх цієї ночі, щоб потім рубатися ними, коли, злетівшись на Лису гору, вони починали там свої забави. Відлітаючи туди, вони застромлюють собі за пояс, замість шабель, вкрадені мечики; а там, коли між іншим почнуть і свою міжусобну баталію, то, б’ючись у лад тими мечиками, вони все промовляють: «Що втну, не перетну!» – і завдяки цьому вони лише ранили, але не вбивали одна одну. У с. Вовчків здавна побутує цікаве уявлення про те, що відьми на Зелену Неділю у дванадцять годин ночі ходять «заправляться у гаї», набиратися сили та енергії.

Саме квітують жита, і хлібороби особливо турбуються про майбутній урожай. Тому не можна було тіпати коноплі та вибивати полотно, щоб від ударів не обсипався цвіт на житі, а також вибілювати полотно, щоб колос не став безплідний, також вірили, що пустунки-русалки могли залишити на ньому незмивні сліди.

Допомогти ж, щоб вродило рясно, мають умилостивлені померлі родичі. Взагалі в першооснові своїй Зелена неділя – це свято предків, свято пошанування померлих. Тому одним із мотивів зеленосвятської обрядовості українського народу є пошанування мертвих пращурів. Вважали, що душі померлих піклуються про живих, допомагаючи їм порадами, а в особливі дні – поминальні, якими і були Зелені святки, прилітають до живих і частуються. Тому в селах  Переяславщини, в місті на Тройцю обов’язково пекли пиріжки (які вважалися стравою поминальною), щоб наситити душі предків хлібним духом .

Особливістю клечальної суботи за народним звичаєм є милосердне спогадування та вшанування померлих, які самі заподіяли собі смерть, т. зв. «заложних» мерців. Це померлі неприродною смертю люди – вішальники, потопельники, тобто самогубці, також замерзлі в дорозі, нагло померлі, часом – померлі в бою. Взагалі на Україні самогубців за звичаєм не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише у ярах, поблизу перехресть, на місці вчинення самогубства. В народі таких покійників вважали нечистими, а часто навіть шкідливими та небезпечними. Навіть земля їх не приймає й плаче на 30 сажнів, коли покласти на неї такого мерця. Всі вони за гробом доживають свій, відведений їм при народженні час. Бог не кличе такого мерця, місця йому ні в пеклі, ні в раю нема, він блукає безпритульний. Такі мерці часто являються живим людям і майже завжди шкодять їм. Справа в тому, що українські селяни вважали, що всі самогубці повністю підлеглі нечистій силі. Тому народна уява і наділяла їх надприродними властивостями. Під час засухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ, аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком, маком-відюком або льоном. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложних мерців не можуть з’являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять. 

Термін «заложні мерці» походить від слова «закладати» (Д. Зеленін), маючи на увазі той особливий спосіб ховати подібних мерців, що практикувався з давнини – їх не закопували, а закладали. Колись на Переяславщині (як і в багатьох інших регіонах України) існував звичай, проходячи або ж проїжджаючи повз могили самогубців, кидати гілки, сіно, солому, ганчір’я, каміння, землю тощо. І лише в зелену суботу все, чим закладена була могила спалювалось, а після цього відбувалась панахида.

Народне розуміння цього давнього, милосердного по відношенню до душ самогубців звичаю різноманітне: пожертва, щоб ублагати мерця й тим уникнути лиха, якого він може заподіяти (Полтавщина, Київщина, Чернігівщина), нечиста сила залишає в спокої мерця і кидається на гілки, оберег проти бурі, яка піднімається після кожної наглої смерті і ін.

Та все ж в першооснові цього свята було вшанування природи. У свідомості селян магічна сила води, землі, зела і квітів була в цей період настільки велика, що їм приписували охоронні, очисні, продукуючі, цілющі властивості. Залучення до цієї сили забезпечувало успіх на рік.

Молодший науковий співробітник НДС «Музей українських обрядів»                        Світлана Захарченко