7 ЛИПНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ДНІПРА. МЛИНИ НА ДНІПРІ

Категорія: Історичний календар. Події Створено: Четвер, 05 липня 2018, 12:06

В першу суботу липня традиційно відзначається Міжнародний день Дніпра. Цього року свято припадає на 7 липня і співпадає з давнім народним святом Івана Купала, традиції святкування якого передбачають ритуальне омивання у відкритих водоймах як символ очищення. Свято Дніпра засноване з метою пропагування серед людей шанобливого відношення до ріки, збереження її унікальної екосистеми для майбутніх поколінь.

Це свято зовсім молоде, і ще не стало офіційним. Його почали відзначати в 2003 р., а започаткували в 2002 р. під час проведення Міжнародного Дніпровського форуму громадських екологічних організацій Білорусі, Росії та України. У 2011 р. Громадська рада при Держводагентстві України подала прохання про те, щоб День Дніпра визнали офіційним святом в країні. Але, поки що офіційної відповіді не було.

Дніпро одна з найбільших і повноводних річок у всій Європі. За розмірами та площею басейну поступається лише Волзі та Дунаю. Ріка бере початок в Смоленській області Росії, протікає територією Білорусі. Але основний басейн ріки розміщений на території України. На території Запорізької області Дніпро впадає в Чорне море. Це головна прісноводна артерія України, могутня транспортна магістраль, місце відпочинку тисяч українців, джерело натхнення. Його красою захоплювалось багато відомих людей, писали про нього або малювали на полотнах. Загальна природна довжина Дніпра – 2 285 км, але завдяки різним водосховищам і споруд на річці зараз довжина становить 2 201 км. А площа басейну річки – 504 тис. км2, з яких на територію України припадає 291 тис. км2.

За всю історію річка мала багато назв. Греки здавна називали Дніпро Борисфеном, що означає «той, що тече з півночі». Турки звали її Узи або Узу. Слов’яни використовували поетичну назву Славутич. Ну а сучасна назва Дніпро походить від давньоіранського слова, що означає «велика вода». Дніпро по праву вважається колискою нашого народу, адже саме звідси починається описана історія України-Русі. З давніх-давен річка мала надзвичайно велике господарське, торгове, транспортне значення. Вона забезпечувала водою та рибою, служила важливим торгівельним каналом, з’єднувала мешканців сусідніх придніпровських сіл між собою та з чорноморським регіоном. Також прибутковою галуззю господарювання на Дніпрі було мірошництво.

На Дніпрі з притоками діяло два типи водяних млинів – стаціонарні (гребля ні) та наплавні (плавучі, плаваки, лодейні, водяки). Стаціонарні (нерухомі) базувалися на притоках і потребували встановлення греблі. Наплавні млини могли діяти лише на великих повноводих річках, зокрема, Дніпрі, Десні, Дністрі, Горині, Прип’яті, Сіверському Донці, Сеймі, Ворсклі.

Дніпро добре підходив для облаштування наплавних млинів. Такі млини згадуються неодноразово в документах ХVІІ ст., але цілком ймовірно, вони були відомі задовго до цього часу. Один з таких млинів в 1552 р. працював на найбільшій правій притоці Дніпра річці Прип’ять у володіннях Житомирського замку. Його устаткування розташовувалося на двох палях. За 1666 р. є відомості про байдачний млин на Дніпрі біля Черкас, за 1684 р. – під Києвом «на двох байдаках». У Києві в 1-й пол. ХVІІІ ст. біля крутого берега Дніпра працювало близько 30 наплавних млинів: 25 – за даними російської влади або 28 – згідно з відомістю магістрату, з них 18 – міщанських і 10 – «великоросійських». Кожен млин укріплювався на двох «дубах» (так називалися на Дніпрі великі човни, довжиною 12-20 м і шириною 1-6 м). Але в 1745 р. вони, за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни, були переведені на лівий берег, оскільки, відвідавши Київ, вона вирішила, що Дніпро плином своїм розмиває гористий берег, «де угодники божі в печерах спочивають», і причину цьому чомусь угледіла в млинах, що стояли на воді біля берега. Відведене місце виявилося незручним для дії цих млинів, і з цього часу вони зовсім припинили своє існування в межах Києва. Ці події детально описані відомим істориком і публіцистом, редактором газети «Київські губернські відомості» Олексієм Олександровичем Андрієвським у двох публікаціях: «Судьба киевских водяных мельниц» («Київська старовина», 1891 р., № 7) та «Водяные мельницы – виновницы быстрого течения Днепра» («Київська старовина», 1899 р., № 10).

У сер. ХХ ст. біля Києва діяло 19 наплавних млинів, а всього на Дніпрі в межах Київської губернії їх нараховувалося 130.

Діяли наплавні млини й на інших ділянках Дніпра. Так, наприклад, в межах Черкаського повіту Київської губернії в 2-й пол. ХІХ ст. на Дніпрі працювало 42 наплавні млини та 24 стаціонарні. В містечку Худяки Черкаського повіту Київської губернії (до 1876 р. село Худяки) діяло 7 наплавних млинів і 19 вітряків на 3639 чоловік. Поблизу с. Трипілля Київського повіту Київської губернії було 12 наплавних на Дніпрі, а також 5 стаціонарних млинів на річках Стугні і Красній при двох греблях.

Взагалі в Україні цей тип млинів був популярним до сер. ХІХ ст. Наприкінці ХVІІІ ст. члени Імператорського вільного економічного товариства в статтях, присвячених благоустрою сільського господарства, посилено пропагувало запровадження наплавних млинів на селі. Ще в 2-й пол. ХІХ ст. на Дніпрі за 40 км. вище Києва в с. Сваром’я Козелецького повіту Чернігівської губернії наплавні млини виготовляли на продаж. Цікаво, що за межами України плавучі млини мало відомі. Так, наприклад, на території Росії вони згадуються лише на Дону, Дінці, Упі (притока Оки).

Основою пересувних плавучих млинів служила пара човнів (плоти, баржі, дуби, понтони, ляди, палі), які кріпилися до берега линвою (канатом) або до вбитих у дно річки паль, чи ставили на якорях, спущених з носа і корми. Впоперек такого порому клали горизонтальний вал. У виставленому назовні кінці валу продовбували три наскрізні отвори «вушка», через які пропускали дві-три нетовстих колоди, під кутом 60 градусів один до одного, так що їх кінцівки «стріли» утворювали чотирьох або шестипроменеву зірку. На кінець кожної стріли насаджувалася довга лопать з тонких дощечок як у вітряків. Млинове колесо приводилося в рух силою течії ріки. На іншому кінці валу, всередині порому, насаджували кулачне колесо, яке обертало шестерню з веретеном, скріпленим із жорнами. Весь механізм розміщувався у невеличкому будиночку, зведеному на поромі для захисту від негоди мельників і сировини (зерна, борошна).

На Дніпрі були поширені й плавучі млини аналогічного пристрою, але не плавучого типу з висячим колесом. Великі дерев’яні зруби (ряжі) затоплювали біля берега в тому місці, де сильною була течія, і заповнювали камінням. Так перегороджували частину русла ріки. Ця конструкція в сучасній технічній літературі отримала назву «буна». Горизонтальний вал, на який надівалося колесо, закріплювався на двох плоскодонних баржах «байдаках», скріплених наглухо двома-трьома колодами, так що колесо розташовувалося між ними. У цьому випадку корпус всього механізму встановлювали на баржі, яка розміщувалася ближче до берега, а інша баржа «завідка», що мала порівняно менші розміри, служила лише опорою для валу з колесом. Баржі встановлювалися з таким розрахунком, щоб найбільш раціонально використовувалася швидкість течії річки і щоб найсильніший водяний струмінь спрямовувався прямо в «зів» – проліт між двома човнами. Для захисту «зіва» від плотів, що сплавлялися по річці, ставили запобіжний трикутний пліт («упірка»). «Упірка» складалася з колод, ув’язаних в чотири-п’ять рядів у висоту і заглиблювалася на метр у глибину. Гострим кутом «упірка» ставилася на стрижень, виступаючи перед млином. Плоти, колоди наштовхувалися на неї і пливли далі, якщо ж «упірки» не було, то плоти могли бути затягнені в «зів» і потягти за собою всю споруду чи, навіть, потопити її.

Також на території України були поширені плавучі пересувні млини-сукновальні – «ступники». За зовнішнім виглядом вони нагадували наплавні млини, але всередині байдака замість жорен були встановлені сукновальні «штовханини». Зазвичай вони складалися з товстої дубової колоди з кількома видовбаними в ній гніздами-ступами. В кожну ступу закладався шматок сукна для валяння, яке утрамбовувалося поперемінними ударами товкачів. Якщо ступник належав заможному господарю, то він наймав «ступарів» – робітників-сукновалів. Ступар зобов’язувався тримати млин в порядку, підшукувати місце для успішної роботи млина, приймав від господаря необроблене сукно і здавав його після валяння в готовому вигляді.

Сукновальня – це плавуча споруда на двох паралельно з’єднаних валом невеликих суднах довжиною 10-15 м і висотою 2 м кожна, одна з яких «байдак», друга – «завідка». Сукновальні ставили на бистрій течії річки на якір. Під напором води лопаті валу приводилися в рух, які через зубчасту колісну передачу приводили в рух масивні дубові товкачі (зазвичай три). В ступи закладали дебелошерстне сукно. В одну ступу одночасно могли закласти до 50 аршин сукна (аршин = 0,711 м). Процес обробки полягав в тому, щоб сукно зробити чистим, дебелим і міцним. Звалене сукно полоскали у холодній воді і сушили. На повну обробку сукна в ступі витрачалось 8-10 годин. Готовність сукна визначали на дотик і за зовнішнім виглядом. При обробці сукно усідалось: з 10 аршин виходило 9,5. Різко зросла кількість сукновалень в роки НЕПУ у 1925-1929 рр. Сукновальні ставилися на Дніпрі та його притоках на бистрині. Сирові сукна до сукновалень доставлялися на «галярах»  – плоскодонних човнах.

Перевага наплавних млинів над стаціонарними полягала в тому, що  їх можна було переміщувати («підтягать») вгору або вниз за течією залежно від зміни швидкості й напрямку течії річки, спаду або підйому води. Якщо рівень води в річці знижувався, тоді млин відпускали трохи «поплавати» – спіймати течію. Коли води ставало більше, канатом підтягували до берега. Вони могли діяти і в повінь, коли стаціонарні млини зазвичай не діяли. Мандруючи від села до села, «мобільні борошномельні» мали змогу обслуговувати потреби цілого регіону. Для роботи плавучого млина необхідно, щоб головна течія річки («стрижень», «стремено») проходила близько від берега і щоб між фарватером і берегом був вільний простір для цих споруд. Наплавні млини, що стояли іноді вервечкою на стрижені вздовж берега, надавали мальовничий вид селищам на Дніпрі.

Водяним млином володіли зазвичай два-три господарі – «спільники». Вони по-черзі отримували валовий прибуток і несли витрати на утримання та ремонту млина. Для цього збирали допомогу. Найбільше вона була потрібна при витяганні затонулих млинів. Господарі млина влаштовували для помічників обід і вечерю, а якщо справа відбувалася в холодну пору року, то ще й казанок із горілкою. На зимівлю наплавні водяні млини заводилися в тихі затони, збоку від фарватеру.

Для врегулювання відносин між власниками млинів, сплавниками лісу, судновласниками виникла конечна потреба врегулювати правові норми користування водною мережею і, зокрема, ріками басейну Дніпра. В І-й пол. ХІХ ст. чинне законодавство захищало і всіляко заохочувало влаштування наплавних млинів на Дніпрі в зв’язку з нестачею борошномельних млинів в регіоні. Для прикладу наведемо один випадок. У 1804 р. при сплаві по Дніпру лісу поблизу Києва був пошкоджений наплавний млин повіреного Комерційного Радника Перетца, влаштований на фарватері ріки. За пошкодження сплавники були змушені сплатити власнику млина 23 крб. сріблом. При цьому вони висловили невдоволення з приводу великої кількості водяних млинів на Дніпрі, які заважають судноплавству і сплаву лісу. Та на їхню скаргу місцева влада ніяк не відреагувала. Починаючи з 2-ї пол. ХІХ ст. млинобудівники почали втрачати привілеї на суднохідних і сплавних ріках. Особливо це стосувалося Дніпра. Правління Дніпровської пароплавної компанії «ходатайствовало об устранении препятствий для судоходства по_Днепру от наплавных мельниц» і вимагало замінити наплавні водяні млини стаціонарними, а ще краще – вітряними. У відповідь Київський Громадський губернатор повідомив, що вітряні млини не задовольнять місцевих потреб, а знищення наплавних млинів розорить власників і ускладнить помол хліба, від чого зростуть ціни на борошно. Проте певні поступки судновласникам все ж були зроблені. Наплавні млини на Дніпрі дозволено було ставити лише з дозволу місцевого суднохідного начальства, під наглядом поліції, на місцях, визначених для цього зручними. Основною умовою отримання дозволу на побудову наплавного млина було облаштування його не на палях, а на канатах для вільного відводу в бік при проходженні судів і плотів. Наприкінці ХІХ ст. ситуація корінним чином змінилася на користь судновласників. Так, наприклад, стаття 363 Уставу шляхів сполучення попереджала, що водяні млини, визнані шкідливими для сплаву лісу і судноплавства та непереведені на вимогу суднохідного начальства у відведене ним місце, будуть знищені без виплати компенсації. Пізнішим циркуляром від 11 січня 1883 р. додатково було роз’яснено, що наплавні млини не можуть встановлюватись на головній течії ріки, у місцях, помічених суднохідними знаками, в місцях загрузки і розгрузки пароплавів, в місцях, де, ведуться відомством шляхів сполучень роботи. Ліквідація привілейованого становища наплавних млинів на Дніпрі пояснювалася втратою того головного значення у круп’яно-борошномельному виробництві, яке мали водяні млини в 1-й пол. ХІХ ст. Їх замінили парові млинарські заклади, які не потребували специфічних умов для розташування і тим самим не заважали інтенсивному судноплавству на Дніпрі.

У книзі інженера шляхів сполучення М.І. Максимовича «Днепр и его бассейн. История и гидрография реки», виданій у 1901 р., згадується, що згідно з тогочасним законодавством на судноплавних ріках, зокрема Дніпрі і його великих притоках, ні в руслі, ні в заплаві, ні в межах 10 сажнів (приблизно 22 м) прибережної смуги суворо заборонено облаштовувати будь-які штучні споруди (плотини, запруди, насипи, дамби, забори, столи) без попереднього розгляду їх проектів і згоди Міністерства шляхів сполучення. А вже збудовані запруди заборонено ремонтувати, для того, щоб вони «по мере обветшания сносились».

Ще складнішими були відносини у власників млинів із сплавниками лісу, адже греблі млинів, круподерень, сукновалень були великою перепоною сплаву лісу із північних районів Полісся на малих річках басейну Дніпра. М. Берлінський у фундаментальній праці «Історія міста Києва», написаній у 1789 р., зазначав «… по Днепру из рек Припяти, Березны, Сожи и Десны приходять плоты с строевым, пиленым и дровяным лесом». Згідно з чинним законодавством Російської імперії для пропуску сплавного лісу в греблях млинів влаштовувалися холості шлюзи або водоспуски, які повинні відкриватися власниками гребель безкоштовно при першій вимозі сплавників лісу. Вільний прохід в таких водоспусках мав бути не менше 4 сажнів, оскільки колоди мають довжину до 3,30-3,50 сажнів. Більш крупний ліс пропускався окремими колодами або «торками», зв’язаними по кілька штук паралельно водній струї. Сплав окремими колодами називався «мольовий», найчастіше таким способом сплавляли дрова або колоди до місцевих деревообробних підприємств – «тартаків». Особливо великою кількістю млинових гребель була перегороджена р. Ірпінь. Також багато млинів і великих кам’яних гребель було на р. Рось.

Для догляду за Дніпром і його притоками і для вживання необхідних заходів для очистки шляхів, усунення перешкод, зокрема, й млинів, укріплення берегів Міністерство мало місцеві органи – Округи Шляхів Сполучення, Інспекторів судноплавства, Начальників окремих дільниць та дистанцій. З 1865 р. Дніпро (за винятком річок Березини і Прип’яті) підпорядковувався єдиному Окружному Управлінню в м. Київ. Це управління розпоряджалося всіма питаннями, що  стосувалися судноплавства, сплаву деревини, діяльності млинів і йому підпорядковуються всі особи, які займаються цими роботами. Ріки басейну Дніпра були поділені на дистанції довжиною 200-700 верст головного річкового шляху. Всього 9 дистанцій на чолі з начальниками дистанцій. Притоки Дніпра, що протікали в межах Переяславського повіту Полтавської губернії, входили до Четвертої дистанції (236 верст, від гирла Прип’яті до м. Канева Київської губ.).

Млинарство на Дніпрі тривалий час було унікальним явищем, примітною ознакою річкового краєвиду. Впродовж  ХVІІ – поч. ХХ ст. водяне млинарство на Дніпрі пережило періоди бурхливого розквіту і поступового занепаду. До суттєвих змін у діяльності водяних млинів призвели інтенсивний розвиток судноплавства на Дніпрі у 40-х рр., запровадження парових млинів у 50-х рр. ХІХ ст., розростання залізничної мережі і зведення мостів. Внаслідок цього в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. зменшилась кількість водяних млинів на ріках басейну Дніпра. В наш час наплавні та й звичайні стаціонарні водяні млини вже не будують, а ті, що були збудовані ще в ХІХ – на поч. ХХ ст. розвалилися або напівзруйновані.

Завідувач НДВ «Музей хліба»                                                                  О.М. Жам