Історія однієї бандури

Категорія: Історичний календар. Музейні предмети Створено: Четвер, 14 червня 2018, 19:54

У Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» експонується близько тридцяти бандур. Кожна з них має свою історію, або ту чи іншу легенду. Є інструменти майстер яких невідомий, а інші бандури в більшості виготовлялися майстрами кустарного промислу, які були хорошими теслями, столярами мали хист до роботи з деревом. Серед таких  майстрів бандури до нас дійшли імена П. М. Коцара, І. Т. Богуша з Переяслава, О. М. Коваля з Підгороднього, Гапона О. В. з Баришівки та інші.

На сьогодні відкриття будь-якого, раніше невідомого інструменту – народної бандури являється подією, своєрідним явищем для представників культурологічної еліти музикантів струно-щипкових інструментів.

Нещодавно на своїй сторінці у Фейсбуці Марія Бурмака – співачка, композитор, культуролог переповіла одну цікаву пригоду, що пов’язана з бандурою. Мимоволі вийшла етнографічна розвідка з драматичною легендою бандури, яка належала відомому бандуристу Галичини з не менш трагічною долею.

У Марійки Бурмаки багато друзів за кордоном. Один із них священик із Чикаго, якого вона надзвичайно шанує і поважає, це Микола Бурядник. Саме він повідомив Марії, що його друзі, через Інтернет побачили на одному із сайтів стару бандуру, яка оголошена в продаж і знаходиться у майстра-реставратора в Чернігові. Пан Микола запитав, чи не змогла б вона придбати цю бандуру?

Марійка розпочала пошукову діяльність і дізналася, що бандура знаходиться у майстра-реставратора Володимира Сурая. Бандуру Марія відшукала, забрала і, за домовленістю, повинна була передати Сергію Михалюку, який збирався завезти її в Америку. Всі ці події відбувалися десь протягом півтора року.

Коли постало питання вивезення інструменту, з’ясувалося – щоб вивезти її за кордон треба брати дозвіл. Адже на бандурі на мідному струнотримачі мається дарчий напис який свідчить – вона є дарунком, і вказана дата - 1930 р.

Так Марія Бурмака виявила, що в її руках – безцінна річ! І ця річ – бандура роботи знаменитого бандуриста Костянтина Федоровича Місевича.

Інструмент був подарований заступником міністра закордонних справ УНР Миколою Багриновським Рівненській гімназії. Саме такий напис міститься на мідній табличці. Коли Марія Бурмака про це все дізналася, то відчула себе частиною історії!

І ось, зовсім недавно їй зателефонував Тарас Компаніченко, який повернувся з Чикаго (США), де він перебував з творчою поїздкою. Там у нього була зустріч з отцем Миколою Бурядником, і звісно, вони мали розмову про бандуру Костя Місевича. Отець Микола вирішив, що подарує її Тарасу, аби ця цінність залишилася в Україні, і по можливості звучала в концертах подвижника і популяризатора давніх традиційних народних інструментів – Тараса Компаніченка.

Марія Бурмака залишилася надзвичайно умотивованою тим, що була причетна до повернення бандури Костянтина Федоровича Місевича – справжньому українському бандуристу, кобзарю, тому, хто розшифровує і відкриває для нас – музику українського бароко, українську музику срібного віку, українського модерну – Тарасу Компаніченку. Тому дякує отцю Миколі Буряднику за цей вчинок справжнього українця!

Спробуємо здійснити екскурс в роки творчості Кості Місевича і його особистості, у той період життя українців, коли народилася ця бандура...

Спеціалісти-музиканти та майстри виготовлення народних традиційних інструментів – Микола Товкайло, Костянтин Черемський (цехмайстри Київського та Харківського кобзарських цехів), Володимир Кушпет і сам Тарас Компаніченко класифікували цей інструмент, як «панська бандура». Тобто це перехідний період у майструванні бандур в 30-х роках ХХ ст. Коли гриф бандури був подібний до грифу торбана. Такий інструмент ще з більшою кількістю приструнків був у Василя Ємця. А Василь Ємець короткий час концертував з Костем Місевичем і тому певні впливи у виготовлені цього інструменту від бандури Василя Ємця – мали місце в роботах майстра.

Знищення у 30-х роках в Україні традиційної етнокультури – яким було мандрівне старцівство співаків-кобзарів, рикошетом відобразилося на розвитку бандурного мистецтва.

Зрячі музиканти, які від сліпців перейняли любов до цього народного інструменту – народної діатонічної бандури – з натхненням виконували героїко-романтичний репертуар про славу і велич українських героїв історичного минулого – Максима Кривоноса, Мороза Морозенка, Самійла Кішку та інші. Поряд з активною популяризацією кобзарського стилю життя, зрячі музиканти завзято розпочинають розвивати сам інструмент – діатонічну народну бандуру. І в першу чергу, це були пошуки хроматизації інструменту, щоб можна було грати (і на весело і на сумно) без пере настроювання. В цьому напрямі працювали – Гнат Хоткевич, який бандурнику Арсентію Мові (Остапенку) та Горгулю давав поради, коли ті виготовляли йому бандуру. Пізніше, прекрасний полтавський майстер виготовлення бандур, Іван Паліївець зумів сконструювати таку бандуру на якій зручно було грати в оркестровому колективі – хорах, ансамблях, а згодом в капелах. На його бандурі вперше були облаштовані механізми для швидкого перестроювання, також вона мала демпфер та рухомі поріжки для зміни тональності.

Найбільшого піднесення розвиток бандурного мистецтва в Україні набуває на Слобожанській Лівобережній Україні, і лише частково в областях Правобережної України.

Костянтин Федорович Місевич народився у 1890 році поблизу міста Проскурова (нині Хмельницький). Мати сама виховувала п’ятеро дітей, тому після школи він пішов вчитися на телеграфіста, скоро почав працювати і досить рано одружився. Був гарний господар, бо мав умілі руки, тримав пасіку, майстрував вулики – з красивими орнаментами. В сім'ї росла донька, якою він надзвичайно тішився.

Прийшли буремні роки 1917-1920-х рр., коли в Україні, відбувалися складні політичні процеси – намагання утворити Українську народну республіку; була задекларована Центральна Рада в Києві. Саме тоді, Проскурівський повіт вибрав Костянтина Місевича, представником до українського парламенту.

Приїхавши на одне із чергових засідань Ради у Київ, він зайшов до книгарні, де побачив бандуру, і купив її разом з підручником гри на бандурі Гната Хоткевича та почав вчитися грати.

Доля послала йому у 1919 році зустріч із сліпим бандуристом Антіном Митяєм, який побутував більше на Наддніпрянській Україні. Місевич запросив його до себе на хутір пожити, і почав від нього навчатися гри на бандурі.

Костянтин Місевич продовжував працювати на станції Проскурів, і там познайомився з командиром 34-го корпусу генералом Скоропадським, якому допомагав роззброювати московське військо, що поверталося з фронту. Потім Центральна Рада послала Місевича, як свого представника до Синьої Дивізії, де його обрали почесним козаком.

У ті роки Гетьманської України Костянтина Місевича призначили комісаром подільської залізниці і до кінця листопада 1920 року він виконував ці обов’язки.

Коли Українська Народна Республіка зазнала нищівного краху, Місевич разом з армією та урядом виїздить до Польщі.

Всі ці руйнівні події в історії державотворення України тяжко впливали на долю окремо взятої людини. Костянтин Місевич мав слабке здоров’я і коли виїхав без дружини, без доньки, то там серйозно захворів. Йому навіть не обіцяли довгого життя, але він зумів змобілізувати всі свої сили і, підлікувавшись, приїхав в Галичину

Деякий час Місевич жив у селі Буців біля Перемишля, а потім – у присілку Мжиглоди Рава-Руського повіту Львівського воєводства. Там Місевич разом з відомим професором Греголинським створив (а згодом – очолив) Українське товариство пасічників. Він також розписував храми, виготовляв вулики та бандури і навчав молодь грати на ній.

В цей період і була виготовлена ним вищезгадана бандура, яку згодом викупили у майстра для урочистого вручення символічного подарунку заступником міністра закордонних справ УНР Миколою Багриновським Рівненській гімназії, у березневі дні, коли вся прогресивна спільнота вшановує Великого Кобзаря –Т. Г. Шевченка.

У Федора Місевича було чимало учнів, і одним із талановитих був Дмитро Гонта. Згодом, разом з ним він розпочав активну концертну діяльність.

До 1939 року Костянтин Федорович Місевич займався виключно майструванням бандур і організацією концертів. Разом з адміністратором вони організували концертне турне по містах і містечках Західної України. Очевидець тих концертів Володимир Макар згадував:«Тими незабутнім бандуристами, яких мені та моїм ровесникам довелося побачити вперше, були Василь Ємець та Кость Місевич» Він згадував їх у козацьких строях і те, як патріотично вони вели свій концерт, спочатку розповідаючи про кобзу-бандуру та про ту славу і велич, яку оспівували кобзарі минувшини в своїх думах та історичних піснях: про похорон козака, про його тінь, що понад Дніпром ходить, викликує долю – також героїчні історичні пісні про Максима Залізняка, Морозенка, Кривоноса, що переходив волинськими землями триста років тому. Народних пісень у тих концертах, також співав український наддніпрянський хор Дмитра Котка. Плакала бандура піснею Мазепи «Ой, горе тій чайці», а на закінчення концерту завжди звучала «Молитва за Україну» М. Лисенка.

Виступали вони не більше, як чотири рази в тиждень близько півтори години,  і обов’язково в суботу, неділю та у свята. Виступи були дуже успішними, в пресі (зокрема, в часопису «Новий час») з’являлись схвальні рецензії і відгуки. Потім до них ще приєднався бандурист Данило Щербина. У свій час він був придворним бандуристом гетьмана Павла Скоропадського.

В 1925 році тріо бандуристів у цьому складі (Місевич, Гонта і Щербина) брали участь у Шевченківській Академії в залі Народного дому у Львові (реферат читав Д. Донцов, виступали Ганна Борисоглібська, поет М. Вороний та інші).

Василь Ємець згадував, що «бандурист Кость Місевич був людиною високої культури, відомий своїми виступами по всій Західній Україні.»

Згодом Місевич переїхав жити на Крем’янеччину і струни його бандури звучали майже по всіх закутках  Волині, а також і в Галичині.

Коли розгорнулася діяльність вояків Української повстанської армії, Кость Місевич був особливо бажаний і жаданий гість в лісових таборах. Він відвідував села і місця де найбільше таборувалися повстанці, з’являвся у штабах загонів, проходив стежками повстанських патрулів.

«Навесні 1943 року митець з бандурою пішов по лісових таборах. Було й таке, що відділ УПА перевозив його тачанкою під Шумські ліси, де чекали його закличного слова, піднесеного акорду козацької думи молоді воїни УПА. І він співав, наснажуючи серця молодих воїнів, які вірили, що вони будуть жити на своїй предковічний, богом даній, землі без насилля і нищення.

Повстанці просто «розривали» бандуриста, кожен командир тягнув його до свого відділу у свій куток Волині. А він їм з доброю посмішкою обіцяв: «Я всіх вас провідаю, літо ще протягнеться і боротьба, либонь, триватиме ще довго…». І співав їм дум, бойових пісень, прославляв відвагу, навчав великої самопожертвеної любові. Саме своїми струнами він будив в молодих душах те, що було приспане сотнями років. Волинь пробуджувалася під струни предківських бандур».

Костянтин Місевич був у гущі тих політичних процесів, які відбувалися на території західноукраїнських областей які були окуповані поляками. Він підтримував зв'язки з членами підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН), та її діячами – Сергієм Кіндратюком, Юхимом Нікітюком, Ільком Терновим. Зазнавав переслідувань з боку польської поліції, котра 1936 року завела на нього особову справу.

Після окупації Волині більшовиками у 1939 році Місевич переїхав до Холма (Польща). І там в 1940 році організовує клас бандури в українській гімназії. Спільно з відомим на той час митцем Демо-Довгопільським вони створюють театр «Заграва». І встигають поставити декілька вистав, де використовували супровід бандури.

З початком війни на території України у 1941 році, Костянтин Місевич повертається до Млинівців. Він є надрайонним провідником ОУН, їздив селами і містечками Крем’янеччини, тримав зв'язки із загонами Української Повстанської Армії. Під час польсько-українського протистояння 1943 року на Волині, Місевич змушений часто переховуватися, переїжджаючи з однієї місцевості в іншу. Ситуація в цій місцевості складалася винятково трагічна. На Кременеччині, де знаходився штаб УПА-Південь, був оголошений надзвичайний стан. І про ті події свідчать архівні документи. На придушення боротьби з партизанами і українськими націоналістами прибули польські озброєні загони, які палили українські села й грабували населення містечок Межирічя, Торчина, Рокитного, Словечне й Костопіля.

У вересні 1943 року німці також направили цілу армію на знищення угрупування українських патріотів. І хоч штаб УПА-Південь міняв своє місце перебування, але неминуча трагічна розв’язка наближалася. Відбулася зрада раніше співдружніх побратимів польського та українського народів.

Розпочалися масові облави у населених пунктах краю. Кость Місевич переховувався на хуторі Загатки біля села Попівці у господаря Федора Волинця. Та група жандармів на чолі з начальником Почаївської жандармерії поляком Мислінським, дуже скоро і неочікувано оточила хутір. Місевич знав пана Мислінського ще з часів спільної з поляками боротьби проти більшовицької окупації 1920 року. Та в цій ситуації, вони були по різні сторони барикади, і, при затриманні, Місевич прикрив свою дружину, яка зуміла втекти, а сам отримав постріли в спину. Як виявилося рани були не сумісні з життям...

По дорозі до Почаєва, лежачи на жандармській підводі, Кость Місевич покинув цей білий світ…

Жандарми залишили його тіло біля Свято-Миколаївської церкви села Попівці, і того ж дня, близькі товариші та загін УПА змогли його поховати на кладовищі в селі Попівці.

Лише в середині 90-х років минулого століття, місце його поховання вказала дружина Федора Волинця – Марія, в оселі яких останні години життя переховувався Костянтин Федорович Місевич з дружиною.

Ім’я Костя Місевича в роки радянської влади не згадували в ряду визначних бандуристів просвітників. Його шанувала лише спільнота української діаспори, ті представники українців-патріотів, які зуміли виїхати за кордон і таким чином спасти своє життя.

Так, школі кобзарського мистецтва у Нью-Йорку вони присвоїли ім’я Костянтина Місевича. В когорті його учнів були відомі бандуристи:

Зиновій Штокалко (1920-1968, емігрував, похований у м. Баунд-Брук, США); Юрій Сінгалевич (1911-1947, він загинув у зумисне спричиненій автокатастрофі у Львові). Це він, першим з галицьких бандуристів виступив у радіоефірі в 30-х роках;

Степан Малюца (1915-1951, емігрував, проживав у м. Клівленд США), це він автор гімну Української Галицько-Волинської Республіки «Гей, степами!»;

Семен Ластович-Чулівський (1910-1987), Мюнхен, (емігрував) вивчав технологію виробництва бандур від Місевича, був членом української капели бандуристів ім. Шевченка;

отець Сергій Кіндзерявий-Пастухів – був художнім керівником Школи кобзарського мистецтва у Нью-Йорку, активіст громадського руху «Українці Америки за Київський патріархат», член редколегії однойменного журналу.

Сьогодні ім'я Костянтина Федоровича Місевича повернулося в Україну із забуття, саме завдячуючи просвітникам української діаспори із США.

Слава Україні! Героям слава!

(За матеріалами: журналу «Бандура» січень 1986 р.;

Статті: В. Бендюга – «Бандурист, патріот і борець Костянтин Місевич» // Проскурів. – 2010. – №6. – 11 лютого;

Єсюнін С. Легендарний бандурист родом із Лезневе / Сергій Єсюнін // Поділля.  – 2007. – №43. – 25 жовтня;

Трембіцький А. М. Іменем хмельничанина Костянтина Місевича названо Школу кобзарського мистецтва в Нью-Йорку (США) / А. Трембіцький // Видатні постаті міста: матеріали Другої наук.-практ. конф. «Місто Хмельницький в контексті історії України». – Кам'янець-Подільський, 2007;

електронний режим доступу

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10155261005691020

Фотосвітлини із відкритих Інтернет ресурсів: сторінка Фейсбук Марії Бурмаки, Тараса Компаніченка, Миколи Бурядника.

 

Молодший науковий співробітник НДС  «Музей кобзарства                                             Н. В. Костюк