ШИНОК С. РУДЯКИ БОРИСПІЛЬСЬКОГО Р-НУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛ.

Перегляди: 1375

Хата збудована місцевими майстрами в 90-х роках Х1Х ст. у с. Рудяки Переяславського повіту Полтавської губернії. Хата типу: хата, сіни, хатина, комора, хатина. Шинок стояв на в’їзді-виїзді із села. В садибі хата стояла поблизу дороги, фасадом на вулицю. Хата належала куркулеві. Під час колективізації була усуспільнена. До останнього часу в ній містився магазин. Є витвором зниклого стилю народної архітектури.

Перевезена на територію Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини в 1970-1971 рр. та встановлена в західній частині музею на північ від центральної вулиці (тракту). Чільна стіна хати орієнтована на захід. На північ та південь від хати городина з квітниками. Вхід до двору шинку через «перелаз».

Конструктивні особливості хати: ретельно припасовані соснові плахи, з`єднані в «замок». Стіни шпаровані, мазані, біленні зовні і з середини. Стеля в хаті дощана в розбіжку покладена на поперечні сволоки, зверху – валькована, мазана; знизу – шпарована, білена. Освітлюється 5 вікнами на чотири шибки: два на чільній стіні, одне на лівій причілковій (прикрашені наскрізним декоративним різьбленням) та два вікна з тильної сторони.

Розміри будівлі: довжина – 10,74 м, ширина – 6,86 м, висота – 2,43 м. Площа – 74 м2.

Хата має одні двері посеред чільної стіни, на яких намальована кварта і дві чарки. Біля дверей прорізане вузьке вікно для продажу горілки в нічний час. З чільної сторони хати – відкрита галерея, яка тримається на шести пиляних фігурних стовбцях. Піддашок оздоблений пропиляним декоративним різьбленням.

Дах чотирисхилий на кроквах, вкритий очеретом, гребінь придавлений дерев`яними «півзинами», дощаний димар. Крокви врубані у вінця верхньої обв’язки.

Підлога хати глинобитна, на ганку – дощана. Навколо нижніх вінців хати заплетена глинобитна призьба з червоною підводкою. В хаті – різьблений сволок ХVІІІ ст. Меблювання та оздоблення хати типове для наддніпрянських хат українців кінця ХІХ ст.

Просте дерев’яне хатнє начиння пофарбоване у жовтий та коричневий колір. Тканини і вишивки, що слугують для прикраси хати, багаточисельні і різноманітні: рушники, скатерті, ліжники, рядна, народний одяг.

Направо із сіней вхід до так званої «буфетної», де знаходяться полиці для товару, столи, лави для відвідувачів. На полицях – «четверті», «кварти», штофи, півкварти, «косушки», ковші. На столах – дерев’яні корці, мідні мірочки, чарки, ложки, миски, сулії. В прихатній коморі – апарат для виготовлення горілки в домашніх умовах.

Історична довідка. Шинки відомі на території України з часів Київської Русі. Починаючи з XVI ст. право на відкриття шинків було привілеєм козацької старшини. В Російській імперії шинки, корчми були державними, поміщицькими та монастирськими.

Поміщики мали право на виготовлення спиртних напоїв при наявності певної кількості землі під посівом зернових та лісу. Їм видавали право (пропінації) на будівництво винокурень, ґуралень, а також шинків та корчем, які вони здавали в оренду. Саме орендарів і називали шинкарями. Значна частина шинкарів були євреями. Часто орендарями-шинкарями були жінки українки.

Всі монастирі теж мали розгалужену систему шинків. Дуже часто продаж горілки відбувався з хат монастирських підданих, які отримували за це «десятину» від продажу. Активно розширюючи мережу своїх шинків, монастирі піклувалися про те, щоб на їх землях не було чужих шинків. З другої половини XIX ст. монопольне право на виробництво горілки повністю взяла в свої руки держава.

Упродовж багатьох століть існування шинків було не тільки місцем продажу горілки, а й місцем, де можна було поїсти. Ця функція в другій половині XIX ст. була ліквідована. Вони перетворилися на заклади чарочних відкупів. У них, як правило, стали продавати горілку, вина, кваси на винос.

Після 1896 р. із провадженням монополії на виноторгівлю шинки відходять в минуле, їх замінюють винні крамниці «монопольки».

Зазвичай шинки відкривались на людних місцях, поблизу млинів, церков. У Полтавській губернії на початку XX ст. налічувались 1183 підприємства шинкарського промислу. Це 13 % від загального числа підприємств по губернії. Шинки та корчми в усі часи були джерелом прибутків їх власників. Переробка зерна на горілку давала прибутків у 2-4 рази більше, ніж від продажу зерна. Спиртне продавали в борг, під заставу одягу, домашнього начиння, реманенту, худоби. П’янство багатьох розоряло, кидало в злидні.

Треба зауважити, що в шинках спиртних напоїв не виробляли. І, взагалі, самогоноваріння – явище надзвичайно пізнє: часів першої світової та громадянської воєн. Із спогадів старожилів, записаних в експедиціях в 60-70 роках ХХ ст., черпаємо відомості, що самогонка з’явилася в наших селах десь в 1917-1918 роках.

Список літератури:

  1. Жам О.М. Господарсько-технічне начиння українського селянського двору (за матеріалами Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини НІЕЗ «Переяслав» // Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи». – К., 2003. – С. 71-73.
  2. Махінчук М.Г. Переяславський скарб: Документальна повість / Післямова І.Ф. Драча. – К.: Молодь, 1989. – 200 с.: іл.
  3. Паспорт об’єкта культурної спадщини «Шинок» / НІЕЗ «Переяслав» – 2013. – 11 с.: іл.