Шинок із с. Рудяки Бориспільського р-ну Київської обл.

Перегляди: 2653

Хата шинку збудована місцевими майстрами в 90-х рр. ХІХ ст. у с. Рудяки Переяславського повіту Полтавської губернії. Споруда типу: хата, сіни, хатина, комора, хатина. У автохтонному середовищі будівля шинку розташовувалась на в’їзді-виїздіізсела. Шинок був власністю заможного селянина, та під час колективізації був усуспільнений. До моменту перевезення у Музей у цій будівлі містився магазин.

Перевезений на територію Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини в 1970–1971 рр.та встановлений у західній частині Музею на північ від центральної вулиці (тракту). Чільна стіна хати шинку орієнтована на захід. На північ та південь від хати городина з квітниками. Вхід до двору шинку через «перелаз».

Конструктивні особливості будівлі: ретельно припасовані соснові плахи з’єднані в «замок». Стіни шпаровані, мазані, білені зовні і з середини. Стеля у хаті дощана, покладена на поперечні сволоки в розбіжку, зверху – валькована та мазана; знизу – шпарована й білена. Хата має п’ять вікон на чотири шибки: два на чільній стіні, одне на лівій причілковій (прикрашені наскрізним декоративним різьбленням) та два вікна з тильної сторони.

Хата має одні двері посеред чільної стіни, на яких намальована квартатадві чарки. Біля дверей прорізане вузьке вікно для продажу хмільних напоїв у нічний час. Із чільної сторони хати – відкрита галерея, яка тримається на шести пиляних фігурних стовбцях. Піддашок оздоблений пропиляним декоративним різьбленням.

Дах чотирисхилий очеретяний на кроквах, гребінь придавлений дерев`яними «півзинами». Димар – дощаний. Підлога хати глинобитна, на ганку – дощана. Навколо нижніх вінців хати заплетена глинобитна призьба з червоною підводкою.

Інтер’єр типовий для наддніпрянських хат українців кінця ХІХ ст. Просте дерев’яне хатнє начиння пофарбоване у жовтий та коричневий колір. Тканини і вишивки, що слугують для прикраси внутрішнього наповнення, багаточисельні та різноманітні: рушники, скатерті, ліжники, рядна, народний одяг. У хаті – різьблений сволок ХVІІІ ст.

У сінях, праворуч, вхід до так званої «буфетної», де знаходяться полиці для товару, столи, лави для відвідувачів. На полицях – четверті, кварти, штофи, півкварти, косушки, ковші. На столах – чарки, ложки, миски, сулії.

У прихатній коморі – апарат для виготовлення горілки в домашніх умовах.

Історична довідка. Шинки відомі на території України з часів Київської Русі. Починаючи з XVI ст. право на відкриття шинків було привілеєм козацької старшини. У Російській імперії шинки, корчми були державними, поміщицькими та монастирськими.

Поміщики мали право на виготовлення спиртних напоїв при наявності певної кількості землі під посівом зернових та лісу. Їм видавали право (пропінації) на будівництво винокурень, ґуралень, а також шинків та корчем, які вони здавали в оренду. Саме орендарів і називали шинкарями. Значна частина шинкарів були євреями. Часто орендарями-шинкарями були жінки українки.

Всі монастирі теж мали розгалужену систему шинків. Дуже часто продаж горілки відбувався з хат монастирських підданих, які отримували за це «десятину» від продажу. Активно розширюючи мережу своїх шинків, монастирі піклувалися про те, щоб на їх землях не було чужих шинків.

З другої половини XIX ст. монопольне право на виробництво горілки повністю взяла в свої руки держава.

Протягом багатьох століть існування шинків було не тільки місцем продажу горілки, а й місцем, де можна було поїсти. Ця функція шинків у другій половині XIX ст. була ліквідована. Шинки перетворили на заклади чарочних відкупів. У них, зазвичай, стали продавати горілку, вина, кваси на винос.

Після 1896 р. із провадженням монополії на виноторгівлю шинки відходять у минуле, їх замінюють винні крамниці «монопольки».

Шинки відкривались на людних місцях, поблизу млинів, церков. У Полтавській губернії на початку XX ст. налічувалось 1183 підприємств шинкарського промислу. Це 13% від загального числа підприємств губернії. Шинки та корчми в усі часи були джерелом прибутків їх власників. Переробка зерна на горілку давала прибутків у 2–4 рази більше, ніж від продажу зерна. Спиртне продавали в борг, під заставу одягу, домашнього начиння, реманенту, худоби.

            Завідувач НДС "Музей історії лісового господарства Середньої Наддніпрянщини"                    Бова І.С.